Ситуації телебачення в Україні 2021
Занепад телебачення в українському медіапросторі відбувся ще задовго до указу Володимира Зеленського про «обмеження роботи проросійських телеканалів».
Насправді за даними інтернет-ресурсу detector.media, Київським міжнародним інститутом соціології та Nielsen все почалося з кінця 2013 року, сумнозвісної Революції Гідності. Дана подія була однією з останніх із ланцюжка всіх наслідків, яка у тих злощасних роках прикувала всіх жителів України до телевізорів.
А якщо копнути ще глибше - то з 2008 року, коли Адріан Сибру став новим виконавчим директором «1+1», запровадивши абсолютно нову на той час концепцію шести «С» та одного «Г» - скандал, секс, смерть, страх, сенсація, сміх та гроші. Таким чином вектор був направлений на викликання емоцій у глядачів. Згодом дане правило перейняли й інші українські телеканали.
У 2018 році інформаційне агентство «Укрінформ» випускає статтю, присвячену «Деморалізації українців внаслідок атаки негативу з «ящика»». В даному матеріалі також йде наголошення на тому, що з моменту розпалу Революції, анексії Криму та війни на Сході України телебачення майже перестало говорити про щось хороше (а це період з 2013 по 2021 рік).
Для більш детальної картини розглянемо лише один день та подивимося декілька випусків новин з різних каналів, які скоріше перетворилися в кримінальну хроніку.
«ТСН» на 1+1
Діти на смерть розбилися в автівці.
8-річну дівчинку придавила бетонна стіна.
Смертельний рейс звичайної сім‘ї, яка збиралася на море.
«Вікна-новини» СТБ
П’яний батько завдав 10 ножових поранень дворічному синові.
Ніжинський чоловік, раніше засуджений за хуліганство, вийшов із в’язниці та в цей же день вбив на очах матері її сина, після цього обікрав квартиру.
Посилення обстрілів на Донбасі.
Що ми маємо у підсумку? Зі всіх сторін лунає критична маса повідомлень про те, що українське телебачення взагалі перестало цікавити, а навпаки - відвертає від себе, змушує людину почувати себе пригнічено та відсторонено. Також мною був проведений аналіз серед моїх родичів, знайомих та малознайомих людей - у половини з них є вдома телевізор, в іншої він слугує тільки провідником до інтернету, щоб дивитися кіно в широко екранному форматі. Телебачення в останніх не підключене.
За моїм опитуванням, складається така картина:
28% дивляться телебачення, тому що не бачать необхідності читати газети або шукати інформацію в інтернеті самостійно. (коментар: «Мені лінь «гуглити», тим паче я навіть не знаю що потрібно шукати - а так включила телевізор, почула і хоч знаю, що у світі відбувається»).
16% опитуваних дивляться телевізор постійно, але не як «необхідність», а скоріше традиція.
Інші 56% навідріз відмовляються від телебачення, аргументуючи це: «Я не можу. Ми з батьками навіть відвезли телевізор до бабусі, аби не слухати всю цю брехню. Все що нам необхідно, ми дізнаємось із новинних каналів в інтернеті або гарячої стрічки. Там ми хоч маємо вибір у що конкретно вірити».
Тобто, нині телебачення прирівнюється до деякого «зомбо-ящика», який банально не залишає тобі вибору та часу на те, щоб подумати.
Тепер про насущне. Рішенням від РНБО січня 2020 року на телеканали, які фінансуються з тимчасово окупованої території та країни-агресора, були накладені санкції. Під санкції потрапили NewsOne, ZIK та «112 Україна».
«Наші телеканали ніхто не закривав. Це ми закрили їхні», - так сказав Володимир Зеленський, коли відвідував пресбрифінг на Донбасі на питання «Чи будуть закривати телеканал «НАШ»».
Дотепер у політичних колах йдуть суперечки, чи варто було це робити? На підтримку України та закону Президента виступила навіть Франція, яка має доволі проросійську спрямованість, але закликає повністю відсікати «фейки та наклепи на телебаченні», якими славляться наші сусіди. Проросійські ж партії так і не змогли з цим змиритися, приводячи в аргумент «свободу слова, яка є у всіх європейських країнах, на які ми тримаємо вектор».
Це все - одна сторона цієї величезної кількості інформації. Але існує і ще одна, яка не полягає ні у війні на Сході, ні в обмеженнях Президента. Ця сторона доволі очевидна, але яка дуже сильно б’є по становищу всього українського медіапростору.
І це відсутність фінансування. Як я вже говорила вище, саме в період Революції Гідності та розпалу АТО українське населення було максимально прикуте до телевізорів - частки переглядів деяких телеканалів зростали в 5, 6, а то й в 10 разів у порівнянні з декількома місяцями до цього.
Але потім різко все пішло на спад, після того, як Україні просто стало не до того. Я зателефонувала у два телеканали, які припинили свою роботу внаслідок важкої економічної ситуації, та взяла коментар у минулих власників.
Перший - телеканал ТВі, який мовив із березня 2008 року по червень 2019 року. В грудні 2013 року, попри масове відключення каналу, ТВі потрапив до топ-10 найвідвідуваніших в українському просторі, але вже у березні 2015 року через фінансовий занепад канал зупиняє наземне мовлення.
Були залучені інвестори, вкладено безліч зусиль для того, щоб хоч щось відновити, але це закінчилося крахом. В лютому 2016 року канал був позбавлений ліцензії на мовлення, яку доволі швидко повернув - у жовтні 2018.
Згодом після цього, декілька разів повертаючись до мовлення та зупиняючи його, Дмитро Носиков продає свою частку у володінні та покидає канал, що стає останніми днями його існування. Повністю зупинилася робота 13 червня 2019 року.
Ольга Манько, колишній директор телеканалу, повідомляє у телефонній розмові:
«У зв’язку зі складною економічною ситуацією, відсутністю фінансування та дотаційним каналом ми припинили свою роботу у березні 2019. Але ліцензію на мовлення вирішили не анулювати, надіялись що вона дочекається кращих часів. Згодом, коли прийшло розуміння, що ситуація лише погіршується, майже весь наш штаб написав заяви про відпустку (безстрокову) у зв’язку із якимись там технічними проблемами. Коли все залишилось як було, а фінансування не було звідки чекати, ми повністю зупинили роботу. Кращі часи не настали».
Ще один постраждалий, який погодився поговорити зі мною - недержавний ТРК-8 (Торецьк). До літа 2020 року він ретранслював телеканали «ТЕТ» та «СТБ».
Жінка по ту сторону телефону відмовилася називати своє ім’я, та вговорити її на хоч щось виявилось важко. Згодом все-таки вийшло дізнатись, що причиною закриття стала та ж сама відсутність коштів.
«Через фінансову скруту майже 61% наших акцій на телеканал були розпродані, власників немає і подавно. Всі роз‘їхалися по різних містах. Варто також знати, що і до цього фінансування у нас не було майже ніякого - все заробляли ми самостійно, ходили попід хати майже із протягнутою рукою, аби не закритись. Але чим довше це тривало, тим краще ми розуміли, що спонсорів не знайти. Тому і було прийняте рішення припинити роботу».
Жінка по ту сторону слухавки спочатку з небажанням, але все-таки відкрила таємницю - не все ще втрачено. Зараз ТРК-8 має декількох десятків волонтерів, добровольців, які не хочуть втрачати канал. А тому у них зараз на етапі розробки знаходиться план дій, по якому вони будуть повертатися у стрій. Знову ж таки, все своїми силами.
Останній приклад, який я приведу - видавництво «Наше місто», яке мало свій радіоканал та газету у моєму рідному місті. Газета та радіо також закрилися ще у 2018 році після того, як проходили вибори нового міського голови, який просто вирішив не виділяти бюджет на фінансування новинного центру. Я зателефонувала колишній директорці, і після повторення всього того, що мені говорили власниці телеканалів, описаних вище, я почула дещо нове:
«Насправді важко сказати, але скоріше ні, чим так. Навряд чи телебачення повернеться колись у свій попередній вигляд - без чорнухи, без освітлення сотень смертей та проплачених журналістів. Навпаки, ми потерпали крах не тільки через відсутність фінансування - а й через те, що інтернет активно заміняв всі потреби людини у телевізорі. Випуск інформаційних новин потрібно щовечора чекати до 19:00, і тільки тоді дізнаватися, що трапилось сьогодні. А навіщо людям чекати, якщо ц у них є цілодобовий доступ до інтернету? Коли захотів, тоді й дізнався».
Зі всього мною сказане, можна підсумувати та виділити найголовніше: вже протягом 7 років українське телебачення переживає не самі гарні часи, а фінансуються лише державні канали, власниками яких є чиновники. І то, тепер їх стало на декілька менше.
При розмовах із колишніми власниками каналів також було зрозуміло, що у них відчай - тому що мало кого вони цікавлять. Тим паче зі всією економічною ситуацією в країні, коли кошти потрібно направляти на подолання наслідків війни та COVID-19, а не спонсорувати недержавні локальні телеканали.
Але наперекір цьому всьому, частка гордості та надії в їхніх голосах все-таки звучить. Ці люди сподіваються на те, що згодом ситуація покращиться, і вони знову зможуть вийти на ринок медіапростору. Всупереч всьому, що було до цього, продовжувати справу їм все-таки хочеться.
А нам залишається лише надіятись на те, що телевізори не зникнуть із полиць магазинів, телеканали не стануть повністю підпорядкованими проросійським обличчям, а українське населення все ще буде мати надію чути щось хороше.
